Беручись за новий роман «Емма» 21 січня 1814 року, Джейн Остін жартома сумнівалася в його успіхові: «Я маю намір зобразити героїню, яку, окрім мене, ніхто особливо не любитиме». Публікація рухалася зі скрипом: авторка з власної кишені оплатила її Джону Мюррею, знаменитому видавцеві Байрона. Той до Різдва 1815 року надрукував 2 тисячі комплектів із трьох томів, кожний за гінею. За свій четвертий роман Джейн отримала невеликий гонорар – усього 38 фунтів, наклад розходився повільно: за рік продано 1250 копій. Відгуки були нечисленними, хоч схвальними. Сам сер Вальтер Скотт високо оцінив твір Остін в анонімній рецензії в престижному «Quarterly Review», але великого розголосу роман не мав. Справжнє ім’я письменниці було відомо небагатьом особам – на обкладинці зазначалося, що «Емма» належить авторці «Гордості та Упередження». 

Утім, романістка помилилася в прогнозах. «Емма» йшла до визнання, повільно, але вперто розширюючи коло прихильників. Через 200 років академічна критика проголосить цей роман найкращим у творчості Остін, попри шалену популярність «Гордості та Упередження». В «Еммі» витримано баланс між дотепністю згаданого роману і серйозністю «Менсфілд-парку». «Емма», за словами Джульєтти Веллс, здійснила революцію в техніці письма, адже Остін  відкрила в ній можливості невласне-прямої мови, нової форми зображення внутрішнього життя персонажів, якою з часом скористаються модерністи. 

Британська класик почала писати «Емму» в Чоутені, у тому знаменитому котеджі з червоної цегли, що тепер є місцем паломництва «джейністів» як «Jane Austen’sHouseMuseum». Джейн разом із матір’ю, сестрою Кассандрою і подругою Мартою Ллойд оселилися там у 1809 році з ласки заможного брата Едварда Остіна Найта, якому належала садиба Чоутен-хаус. Переселення до Гемпширу сприятливо подіяло на міс Остін. Там до неї повернулася здатність писати, майже втрачена в пафосному Баті й гамірному Саутгемптоні. З нового дому ластівками розлітаються її шедеври: «Розум і чуття» (1811), «Гордість та Упередження» (1813), «Менсфілд-парк» (1814) – далі надійшла черга «Емми». 

На той момент припав цікавий епізод спілкування Остін з королівським двором Британії. У листах до Джейн доктор Джеймс С. Кларк, бібліотекар Принца-Регента (майбутнього Георга IV), повідомив їй про захоплення вінценосної особи її романами і запросив до його розкішної лондонської резиденції  Карлтон-хаус. Міс Остін милостиво дозволили присвятити наступний твір Принцу – пропозиція, від якої відмовитися не можна. Авторка підкорилася волі двору. На першому виданні «Емми» стоїть скромна і трохи іронічна посвята, хоч її не завжди відтворювали в наступних публікаціях роману: «Його Королівській Високості Принцу-Регенту шанобливо присвячує цей твір з дозволу Його Королівської Високості відданий і покірний слуга Його Королівської Високості, автор». Принц Уельський, звісно, отримав сигнальний примірник у подарунок. Майже одразу нове творіння письменниці перетнуло кордони Британської імперії – у 1816 році з’явилися видання у США та у Франції («LaNouvElleEmma»).  А вже після смерті романістки, у 1833 році, «Емма» увійшла до чудової серії «Standard Novels» видавця Річарда Бентлі, проілюстрованої у дещо вікторіанському стилі. 

Джейн Остін ретельно збирала відгуки друзів і рідних про свій роман, нотуючи в окремому зошиті «Думки про «Емму». Погляди різнилися: так, брату Френсісу, його дружині й місіс Бріджес твір припав до душі, міс Марта Ллойд отримала менше задоволення, ніж від решти романів, племінниця Фанні Найт вважала головну героїню нестерпною, а містер Фаул прочитав лише першу й останню глави, бо чув, що твір нецікавий… Якби ж тільки письменниця знала, скільки томів буде написано про її «Емму», скільки критичних оцінок висловлено, якою довгою буде після-історія роману.

Емма Вудхаус, на відміну від решти героїнь Джейн Остін, не знає фінансової скрути – уже з першого речення відомо, що вона «вродлива, розумна і багата», мешкає в домі турботливого батька, вважає себе зіркою селища Хайбері в Сурреї і навіть не думає про кохання і шлюб. Двадцятирічну леді задовольняє все: її високий статус, фінансова незалежність, широке коло знайомих і загальне обожнювання. Щоб заповнити дозвілля, панянка допомагає іншим укладати шлюби, зводячи перспективні пари між собою. Щойно спарувавши гувернантку із сусідою-удівцем, Емма накинула оком на безродну пансіонерку Гаррієт Сміт та красеня-священика Філіпа Елтона. 

Із такого хобі безпроблемної героїні Джейн Остін розгортає романний сюжет – реальне життя грає злі жарти з наївними фантазіями леді, яка уявляла себе знавцем людського серця. Еммі, справді, важко завоювати симпатії читачів: вона самовпевнена, самозасліплена, часом маніпулявна, нетактовна і пихата, ох як не любить критику. Емма прикро помиляється і щодо інших, і щодо своїх почуттів, довго не усвідомлюючи власної любові до містера Джорджа Найтлі (аж поки не замаячить загроза втратити його безцінну увагу). І видавець Мюррей, і відома письменниця Марія Еджворт писали, що «Еммі» бракує сюжету, у ній нема ані карколомних пригод, ані лав-сторі. Утім, роман цінували і цінують за інші якості.

«Емма» – густонаселений твір. Джейн Остін зізнавалась улюбленій племінниці Фанні Найт, що їй найкраще вдаються описи життя трьох-чотирьох провінційних англійських родин. У нашому романі це Вудхауси, Найтлі, Вестони-Черчіллі, Бейтси, Елтони, пов’язані мережею дружніх та сімейних зв’язків, а також секретами, ревнощами, суперництвом та іншими надто людськими почуттями. В «Еммі» буде і про таємні заручини, і про панну невідомого походження, і про її порятунок із лап розбійників. Відбувається все, що має бути у творах Остін: юні леді пліткують, малюють портрети і грають у шаради, відвідують церкву та оселі бідних, джентльмени гарцюють на конях, роблять компліменти дамам і в проміжках управляють маєтками, і все це строкате товариство розважається на балах,  пікніках і музичних вечірках. А якщо хтось від’їжджає на 10 миль, то не забуває писати близьким численні й докладні листи. 

Камерний світ Хайбері виглядає дуже реалістично. Недаремно сер Вальтер Скотт у своїй рецензії, яка була, по суті, першою професійною оцінкою творчості Остін, стверджує, що авторка, «…точно описуючи такі події і такі характери, які зустрічаються в буденному житті, .. створила замальовки такої сили й оригінальності, що ми навіть і не згадуємо про збудження, викликане оповідями про незвичайні події чи ті, що виникають з міркувань над поглядами, звичаями і почуттями, які надто перевершують наші власні… Оповідь у всіх її романах складається з таких звичайних подій, які може спостерігати більшість людей». 

Роману Джейн Остін пощастило на кіноадаптації. Звісно, їх менше, ніж у «Гордості та Упередження», але куди більше за «Нортенгерське абатство». Уперше за «Емму» взялися британці в 1948 році, у чорно-білій телевиставі Майкла Беррі для ВВС зіграла Джуді Кембелл (мати акторки Джейн Біркін і бабуся співачки Шарлотти Генсбур). Далі з’явилося два міні-серіали 1960 та 1972 років, обидва з 6 епізодів. Перший – режисера Кембелла Логана з акторкою Діаною Фейрфакс, другий, кольоровий, – режисера Джона Гленістона з акторкою Доран Годвін. Прихильники «Емми» насолоджувалися близькістю обох серіалів до оригінального тексту, але для сучасного глядача обидва виглядають дещо по-театральному і в них бракує темпу і напруги.

Знаковим для телеадаптацій роману став 1996 рік, коли на екран вийшли аж дві стрічки: перша – скоріше комедійна, друга більш серйозна. Режисер Дуглас Маркграт у своїй «Еммі» показав добру, наївну і зворушливу героїню (Гвінет Пелтроу), яка викликає симпатію своїм щирим, майже дитячим каяттям. Фактурою акторка нагадує порцелянову ляльку, ніжність якої підкреслюють легкі світлі сукні і лук зі стрілами в руках – чим Емма не англійський Купідон? Стрічка вийшла яскрава, мила, грайлива, з пасторальними пейзажами – око милують квітники, бесідки, лабіринти. Натомість Діармід Лоуренс у телевізійній історії зробив більший акцент на автентичність локацій і точну передачу світу британських маєтків і провінційного селища. Кейт Бекінсейл у ролі Емми бракувало ефектності, владності й самозакоханості, утім, привабливий Марк Стронг глибоко розкрив шляхетну натуру містера Найтлі – суворого до витівок Емми, проте розумного й люблячого. Магія кохання між героями відчувалася в обох стрічках, тому найромантичніша сцена освідчення була в них зрозумілою і логічною.

Загальне схвалення фанів заслужив серіал «Емма» 2009 року режисера Джима О’Хенлона, де знялися Ромола Гарай і Джонні Лі Міллер. Чарівна білявка Ромола грає симпатичну, безтурботну, примхливу панну, яка насолоджується роллю загальної улюблениці. Їй так легко вибачити прикрі помилки! До пари їй і молодий Джонні Лі Міллер, загадково-відсторонений, але з затаєним вогнем в очах. 

Крім адаптацій, близьких до оригінального тексту, популярність серед «джейністів» здобули рімейки «Емми». Насамперед, «Безголові» 1995 року з Алісією Сільверстоун у головній ролі, де дія з епохи Регентства перенесена в престижну школу в Беверлі-Хіллз. У 2010 році «Емма» заговорила на хінді і отримала нове ім’я – «Айша», любовна історія розгортається в модерному Делі.

Нарешті, 14 лютого 2020 року відбулася довгоочікувана прем’єра нової екранізації роману – британської комедії «Емма» режисерки Отем де Вайльд, у якій роль юної леді виконала Аня Тейлор-Джой. Якщо світові покази приурочили до Дня святого Валентина, то в Україні – до вихідного, Міжнародного жіночого дня. Цим окреслили потенційне коло глядачів жанру «ром-ком»: жінки й закохані парочки. Нова голлівудська адаптація примусила говорити про актуальність романів Остін і про манеру поводження з класикою в сучасному кіно. Новітня «Емма» позначена полиском гламуру, у ній багато точно вивірених кадрів (режисерка – фотограф і кліпмейкер). Оплесків заслуговують декоратори і художники по костюмах: Кейв Квін, Маріс Ланган і оскароносна Александра Бірн, яка вбрала персонажів у насичені пастельні кольори, помаранчевий, трояндовий, ясно-блакитний, – добиваючись автентичного зображення моди вищого класу у 1800-х і шукаючи натхнення в музеях. 

Утім, актори-міленіали мало схожі на героїв класичного роману: у них сучасні зачіски і сучасні розхристані манери, які контрастують з історичними локаціями. Героїня 23-річної Ані Тейлор-Джой – справді нестерпна особа, гонорова, егоїстична, легковажна, у ній майже зовсім нема сердечності. Містер Найтлі у виконанні 37-річного фолк-рок-співака Джонні Флінна – занадто «байронічний», як на досконалого джентльмена, описаного в романі. Загалом, «Емма»-2020 – набагато більше «com», аніж «rom», остінівська сатира перетворена на фарс, що втілює гра комічних персонажів: містера і місіс Елтон (Джош О’Коннор і Таня Рейнолдс), міс Бейтс (Міранда Харт), містера Вудхауса (Біл Найі). 

Отем де Вайльд відповідно до сучасних трендів (згадаймо серіал «Сендітон») додала перчинки в елегантний сюжет епохи Регентства – оголюється в кадрі не лише містер Найтлі, але й Емма підіймає спідницю. А фінальна сцена освідчення, замість очікуваної романтики, пропонує мало не істерику з «кривавими» подробицями. У підсумку, сюжет баналізовано і вульгаризовано. Можливо, таке трактування задовольнить молодих глядачів, не знайомих ні з романом Остін, ні з блискучими роботами Гвінет Пелтроу та Ромоли Гарай. Однак «джейністи» розчаровано знизують плечима, не знайшовши у фільмі вірності духу і букві англійської письменниці – це що завгодно, але не Джейн Остін! 

Зважаючи на постійний інтерес до адаптацій і ре-інтерпретацій романів британської письменниці, можна сподіватися, що це далеко не остання версія «Емми» у ХХІ столітті. Важко передбачити, на яку територію заведуть сценаристів і режисерів їхні експерименти – привиди, марсіани і зомбі? нуар і трилер? гендерні травестії? мультикультуралізм? Однак сюжет «Емми», багатий смислами та універсальними ситуаціями, відкриває широкий простір для мистецьких пошуків та модерних трансформацій у жанрі і стилі.